Як повернути воду в Придунайські озера

Направлення дунайської воді до озера Катлабух. Фото – Держводагентство.

Озеро-водосховище Катлабух в Ізмаїльському районі Одещини знову опинилося в епіцентрі гідрологічної кризи. Через критичне падіння рівня води, спричинене тривалою посухою та браком природного припливу з Дунаю, водойма опустилася нижче критичної відмітки «рівня мертвого об’єму». Щоб запобігти катастрофічному обмілінню, втраті врожаїв на зрошуваних землях та деградації екосистеми, Державне агентство України з розвитку меліорації, рибного господарства та продовольчих програм (Держрибагентство) задіяло екстрені заходи – примусове наповнення озера за допомогою потужних насосних станцій. Проте екологи застерігають: мільйонні витрати бюджетних коштів на електроенергію для насосів – це лише симптоматичне «гасіння пожежі», яке не вирішує хронічних проблем застарілої радянської інфраструктури та кліматичних змін.

Унікальна система Придунайських водойм десятиліттями потерпає від антропогенного тиску та штучного регулювання. Катлабух, який забезпечує водою Суворовську зрошувальну систему та є життєво важливою артерією для семи прилеглих населених пунктів, фактично перетворився на ізольовано-замкнене водосховище. Коли рівень Дунаю падає, природний водообмін повністю припиняється через замулені канали та закриті шлюзи. Наразі порятунок озера майже повністю залежить від штучної «вентиляції легень» – дорогого примусового помпування води. Скільки коштує платникам податків кожний кубометр рятівної води, чому природні механізми наповнення озера перестали працювати та які довгострокові рішення пропонують екологи?

Як створювалася система дамб і шлюзів

Щоб зрозуміти сучасну залежність придунайських водойм від штучного регулювання, варто повернутися до середини ХХ століття. Природний гідрологічний режим придунайських озер формувався у тісному зв’язку з Дунаєм: під час високої води річкові води надходили до озер і плавнів, забезпечуючи їхнє періодичне наповнення та водообмін.

У другій половині ХХ століття цей режим почали масштабно змінювати за допомогою гідротехнічного будівництва та меліорації. За даними наукових досліджень, у 1959–1970 роках масштабне обвалування заплави Дунаю призвело до відокремлення багатьох придунайських озер від основного русла та перетворення їх на водосховища, що використовувалися, зокрема, для іригації та рибництва.

Важливим етапом загальносоюзної меліоративної політики став травневий пленум ЦК КПРС 1966 року. Після нього меліоративне будівництво в СРСР значно активізувалося. В Українській РСР цей курс був закріплений постановою ЦК КП України та Ради Міністрів УРСР від 30 червня 1966 року №520 «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і сталих урожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур».

У цей період на українській ділянці Дунаю сформували масштабний комплекс гідротехнічних споруд загальною протяжністю близько 239 км. Він включав приблизно 215 км дамб та 21 шлюз, призначених для регулювання наповнення і скидання води з придунайських водойм та зрошувальних систем.

Гідротехнічне регулювання мало важливе господарське значення: воно дозволило захищати заплавні території від затоплення та забезпечувати водою сільськогосподарські угіддя. Водночас зміна природного водообміну мала серйозні екологічні наслідки. За даними досліджень Одеського національного університету, обмеження зв’язку озер із Дунаєм призвело до порушення шляхів нерестових міграцій риб, втрати близько 10 тисяч гектарів нерестовищ, погіршення якості води та посилення замулення і заростання водойм.

Таким чином, сучасна залежність придунайських озер від системи каналів, дамб і шлюзів є результатом не одного окремого будівельного проєкту, а багаторічної трансформації природної гідрологічної системи в інтересах протипаводкового захисту, зрошення та сільськогосподарського освоєння територій.

Кліматичний контекст та гідрологічна криза

Будь-які спроби штучного чи природного наповнення озера Катлабух відбуваються на тлі масштабної гідрологічної посухи в басейні Дунаю. Серія аномальних хвиль спеки та критичний дефіцит опадів охопили значну частину Європи. Через слабке весняне водопілля руслові запаси головної водної артерії регіону не поновилися, що призвело до розвитку глибокої літньо-осінньої межені.

Гідрометеорологічні та супутникові моніторингові системи фіксують найнижчі показники стоку Дунаю за останні десятиліття. На українській ділянці річки біля міста Рені рівень води регулярно падає до критичних та навіть мінусових позначок, а загальний стік на вході в дельту знижується до екстремальних показників. За таких умов природне самопливне наповнення Катлабуха через з’єднувальні канали заблоковане фізично – рівень річки просто нижчий за рівень шлюзів. Це змушує водогосподарників покладатися виключно на примусове помпування, яке в умовах дефіциту води в самому Дунаї стає дедалі важчим та дорожчим процесом.

Економіка примусового «порятунку» та загроза для чорноземів

Нормальний підпірний рівень (НПР) озера Катлабух становить 1,7 метра за Балтійською системою (БС). Екстрене наповнення запускають, коли рівень падає до або нижче за РМО (рівень мертвого об’єму) – 0,7 метра БС. Забор води на полив нижче цієї мітки загрожує технічним виходом з ладу насосів зрошувальної системи та екологічним замором.

Вода з Катлабуха забезпечує зрошення сільськогосподарських угідь в Ізмаїльському та Болградському районах. За даними Ізмаїльського управління водного господарства та Одеської ОВА (2025–2026 рр.), йдеться приблизно про 7 000–9 500 гектарів; уся Суворовська зрошувальна система охоплює трохи понад 10 000 гектарів, з яких фактично поливається лише частина.

Водойма забезпечує технічною та господарсько-побутовою водою близько 15 000 мешканців Сафʼянівської та Катлабузької громад Бессарабії – сіл Кислиця, Багате, Утконосівка, Стара Некрасівка, селища Суворове (Катлабух) та інших.

Для підняття рівня озера хоча б на кілька десятків сантиметрів потрібно закачати від 10 до 30 мільйонів кубометрів води.

Вартість однієї кампанії наповнення залежить від її тривалості й енергетичних цін. Так, у вересні 2026 року на роботи з наповнення Катлабуха спрямовано 39,5 млн грн із загальних 45,5 млн грн, передбачених Державною цільовою програмою комплексного водозабезпечення. У попередні роки суми були меншими, але тенденція до зростання витрат зберігається.

Утім, екологи та профільні науковці б’ють на сполох не лише через фінансовий бік питання. Тривала ізоляція озера Катлабух перетворила його на резервуар із високим рівнем солевмісту.

На думку голови Одеського відокремленого підрозділу НЕЦУ Владислава Балінського, примусове наповнення озера – це неефективне рішення у довгостроковій перспективі. Через застійний характер водосховища та інтенсивне випаровування влітку мінералізація води, яка ще кілька років тому не перевищувала 1–1,6 г/л, останнім часом стабільно перевищує 2 г/л із подальшим зростанням у літні місяці. Граничний показник, придатний для зрошення, становить 1,5 г/л – вище цієї межі виникає ризик засолення ґрунтів. За словами Владислава Балінського, критичне зневоднення тією чи іншою мірою стосується всіх придунайських озер, а не лише Катлабуха. Проте державні кошти на екстрене примусове наповнення спрямовуються насамперед саме на Катлабух, тоді як інші водойми системи залишаються без порівнянної уваги. Еколог вважає, що на вибір пріоритетності фінансування можуть впливати не лише об’єктивні гідрологічні показники, а й приватні економічні інтереси господарюючих на водоймі підприємств.

Міжнародний досвід ренатуралізації в Європі

Поки Україна продовжує витрачати мільйони на помпування води за допомогою застарілих енергомістких станцій, у Європейському Союзі аналогічні проблеми вирішують через ревайлдинг та ренатуралізацію (відновлення природного стану водойм). У країнах ЄС діє Водна рамкова директива, яка вимагає повернення річок і заплав до їхнього природного стану. На румунському боці дельти Дунаю, починаючи з 1990-х років, реалізовано десятки проєктів із ліквідації радянських та соціалістичних сільськогосподарських польдерів. Знесення дамб на островах Бабіна та Черновка дозволило Дунаю знову затопити ці території. Як результат – природа без жодної гривні витрат на електроенергію самостійно відновила рибні запаси, повернула птахів і очистила воду.

Нідерландці застосували протилежний підхід. В рамках програми «Room for the River» («Простір для річки») замість нарощування дамб на Рейні та його притоках частину дамб перенесли вглиб суходолу, дозволивши річці розливатися під час паводків у спеціально відведених природних зонах. Це не лише захищає міста від руйнівних повеней, а й поповнює підземні водоносні горизонти.

В Україні парадигма також починає поволі змінюватися під тиском кліматичних та воєнних викликів. За підтримки міжнародних фондів та екологічних організацій (як-от Rewilding Ukraine) вже є успішні кейси ренатуралізації на сусідньому озері Картал, де завдяки розчищенню природних проток Лузарса було відновлено природний водообмін із Дунаєм, що збільшило приплив води на 40% і миттєво «оживило» водойму.

Важливим кроком на шляху до відновлення екосистем Придунав’я стало успішне відновлення гідрологічного зв’язку між озером Катлабух та Старонекрасівськими плавнями. Завдяки спільним зусиллям Rewilding Ukraine, Держводагентства та Ізмаїльського управління водного господарства, було проведено масштабні роботи з розчищення критично важливого каналу Громадський та модернізації мостових переходів. Цей проєкт дозволив усунути штучні перешкоди та відновити природний водообмін, який був заблокований протягом останніх двадцяти років. Повернення проточної води не лише допомагає рятувати Катлабух, але й запустило процес ревіталізації унікальних Старонекрасівських плавнів, повернувши життя тисячам видів навколоводних птахів і місцевій флорі.

Це один із прикладів того, що відновлення проточності технічно можливе, хоча процес довгий і потребує продовження. Але покращення стосується периферійного водообміну з прилеглими плавнями і не замінює основного регульованого зв’язку з Дунаєм через магістральні шлюзи, який залишається заблокованим – тому потреба в дороговартісному примусовому помпуванні зберігається.

Стратегія порятунку: як владі та агробізнесу вийти з гідрологічної пастки

Розв’язання гідрологічної кризи на озері Катлабух вимагає кардинальної зміни підходів як з боку державних інституцій, так і від місцевого агробізнесу, адже подальше неефективне використання ресурсів загрожує регіону екологічною та економічною катастрофою.

Для органів влади, зокрема Міндовкілля та Держводагентства, першочерговим завданням має стати відмова від практики операційного «гасіння пожеж» за допомогою дорогого примусового помпування води. Замість щорічного витрачання мільйонів гривень на оплату електроенергії для насосів, державне фінансування необхідно переорієнтувати на капітальні інфраструктурні зміни. Це передбачає масштабне поглиблення та розчищення з’єднувальних каналів Громадський та Желявський, що дозволить повернути природне самопливне наповнення озера під час дунайських паводків. Паралельно Одеська ОВА та профільні інспекції мають провести жорсткий аудит і ліквідувати десятки несанкціонованих дамб і штучних ставків у верхніх течіях малих річок Катлабух, Ташлик та Єніка, які заблокували природний приплив прісної води з півночі. У тих же критичних випадках, коли штучне закачування залишається єдиним виходом, влада повинна форсувати проєкти енергомодернізації насосних станцій, зокрема через екосистему DREAM, перевівши їх на автономну сонячну генерацію для захисту від потенційних блекаутів.

Зі свого боку, аграрії Бессарабії мають усвідомити, що безконтрольний полив мінералізованою водою з Катлабуха – це шлях до знищення власного бізнесу через вторинне засолення чорноземів. Фермерським господарствам необхідно впровадити обов’язковий регулярний моніторинг хімічного складу ґрунтів і відмовитися від застарілих методів дощування на користь технологій точного крапельного зрошення, які знижують витрати води у кілька разів.

Крім того, місцевим виробникам варто активно об’єднуватися в Асоціації водокористувачів для спільного фінансування робіт із розчищення підвідних проток, зменшуючи свою залежність від державних субсидій. У довгостроковій перспективі місцевому агросектору доведеться адаптувати сівозміну до нових кліматичних реалій Півдня України та поступово переходити на посухостійкі культури, що дозволить знизити загальне навантаження на вразливу екосистему Придунав’я.

Проєкт SUNDANSE фінансується Європейським Союзом. Погляди та думки, висловлені в цьому матеріалі, належать виключно автору і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу або Європейського агентства з питань клімату, інфраструктури та довкілля (CINEA). Ані Європейський Союз, ані орган, що надав фінансування, не несуть відповідальності за зміст.