Почути одне одного

На початку жовтня активісти громадських екологічних організацій провели біля Кабінету Міністрів гучний мітинг протесту під девізом “Ні – новим атомним реакторам! Так – енергозбереженню!”. На пагорбі навпроти Будинку уряду було розтягнуто величезний транспарант, а учасники акції, тримаючи в руках плакати з відповідними закликами, під гримкотіння порожніх металевих бочок, стилізованих під ємності з радіоактивними відходами, скандували антиядерні гасла. Що ж змусило громадськість аж у такий спосіб домагатися уваги влади?

Як відомо, на нараді у Кабінеті Міністрів 6 травня цього року Мінпаливенерго та НАЕК “Енергоатом” представили Стратегію розвитку паливно-енергетичного комплексу на найближчі 30 років. Однією з основних цілей цього документа є збільшення частки атомної енергії у балансі енергопостачання за допомогою будівництва одинадцяти нових енергоблоків. Згадана стратегія, на думку представників громадських екологічних організацій, була розроблена без широкого обговорення, як того вимагають Оргуська конвенція і Закон України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”. А дискусія була конче потрібною, і передусім ось чому.

Свою категоричну налаштованість проти розбудови в Україні ядерної енергетики “зелені” обгрунтовують, по-перше, її збитковістю. Всупереч вимогам згаданого вже Закону “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, у собівартість виробництва електроенергії не включаються повні витрати на забезпечення довгострокового зберігання відпрацьованого ядерного палива, зняття з експлуатації та консервація ядерних установок. Єдина електростанція, що була зупинена – Чорнобильська, не є проблемою “Енергоатома” і фінансується з державного бюджету. Як, втім, і проблеми Жовтих Вод, Придніпровського хімзаводу у Дніпродзержинську тощо. Однак навіть за таких парникових умов атомна енергетика зазнала у минулому році збитків на суму понад 841 млн грн.

По-друге, ядерна енергетика й донині залишається небезпечною. Так званий людський фактор може спрацювати на технологічно найнебезпечнішому об’єкті. Не треба скидати з рахунку й загрозу тероризму. Серед інших негативних факторів противники “мирного атома” називають порушення вимог діючого законодавства, і зокрема неможливість відшкодування збитків від аварій ліцензіатами. Атомна енергетика не створює багато робочих місць, а експорт виробленої нею електрики є недоцільним для України з огляду на обмежені запаси енергоносіїв у державі.

Замість розвитку ядерної енергетики пропонується провести децентралізацію енергопостачання, аби зменшити втрати електроенергії при перекиданні її на великі відстані, широко впроваджувати альтернативні, екологічно чисті і відновлювані джерела енергії, розробити ефективні економічні механізми стимулювання енергозбереження. Адже величезні енергетичні витрати на виробничих і комунальних підприємствах – одна з головних причин надмірного споживання природного газу, вугілля, нафти і електроенергії. Енергоємність ВВП України перевищує у 2,6, а в деяких секторах економіки у 3-4 рази середній рівень енергоємності європейських країн. Лише втрати води в системах водопостачання і центрального опалення сягають в середньому по Україні 30-60 відсотків. Подолання всіх цих негараздів дасть змогу відмовитись від побудови нових реакторів, заощадить чималі державні кошти.

– Нас серйозно непокоїть стан безпеки українських АЕС,-каже Юрій Урбанський з Національного екологічного центру України. – Фактично провалено виконання державної програми підвищення безпеки працюючих реакторів. Із затримкою в один рік Верховна Рада ратифікувала кредитні угоди з Європейським банком реконструкції і розвитку та фондом “Євроатом” по фінансуванню модернізації і підвищення безпеки реакторів на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Не вирішена проблема поводження з радіоактивними відходами, і невідомо, коли це станеться.

– Ми не вимагаємо негайного закриття АЕС, – додає виконавчий директор екологічної організації “Голос природи” Євген Колішевський, – але заперечуємо будівництво нових і подовження термінів експлуатації існуючих потужностей. Уряд України повинен серед першочергових завдань включити в Стратегію розвитку паливно-енергетичного комплексу України до 2030 року конкретні заходи щодо підвищення енергоефективності у промисловості і комунальному господарстві.

До багаття пристрастей навколо ядерної енергетики додала хмизу й недавня доповідь Всесвітньої організації охорони здоров’я “Спадок Чорнобиля: медичні, екологічні та соціально-економічні наслідки”, в якій піддано сумніву катастрофічність впливу радіації на здоров’я нинішнього та майбутніх поколінь. Крім обурення і недовіри до висновків міжнародних експертів, наша громадськість побачила в них намагання проатомного лобі переконати світ на прикладі Чорнобильської аварії, найбільшої в історії людства, що їхня галузь безпечна і корисна. Руками ВООЗу МАГАТЕ намагається приховати справжні масштаби лиха і підтримати фінансові вкладення у розвиток небезпечної і морально застарілої галузі, переконані прибічники природоохоронних ідей. Хоч як сумно, ця ситуація на руку і нашим атомним лобістам, які бачать майбутнє нашої енергетики у побудові нових ядерних енергоблоків.

Аби цього не сталося, захисники природи не лише гамселять у порожні бочки перед Кабміном. Окрім гучних пікетів і звернень до різних зацікавлених інституцій, вони написали лист і до Прем’єр-міністра Юрія Єханурова, в якому виклали своє бачення шляхів розв’язання проблеми. І їх почули. На кінець листопада заплановано проведення робочої зустрічі представників уряду, Верховної Ради, екологічних організацій для розгляду наболілих питань. Зокрема, громадськість сподівається почути, чому рішення щодо будівництва нових атомних енергоблоків приймаються келійно, без її участі. Чому був розформований комітет з енергозбереження і хто сьогодні координує в уряді цей напрямок? З яких державних фондів нині фінансується впровадження енергоефективних технологій і розвиток альтернативної та відновлюваної енергетики? Коли в країні буде проведено енергетичний аудит у промисловому та комунальному секторах? І багато ще схожих, інколи незручних запитань.

І то добре, що громадськість зрештою знаходить порозуміння з владою. Настав час повернутись обличчям і до екологічних організацій та їхніх вимог. Бо ж ми будуємо громадянське суспільство, де має бути почутий голос кожного. А голос цей стає дедалі гучнішим. Узяти хоча б пропозиції щодо розвитку поновлюваних, екологічно чистих джерел енергії, і зокрема вітроенергетики, замість розбудови атомних станцій. Розвинуті країни форсовано підкорюють силу вітру і вже досягли чималих успіхів на цій ниві. Скажімо, Німеччина запланувала вивести з експлуатації всі АЕС і до 2050 року половину споживаної енергії одержувати за допомогою розбудови вітроелектростанцій. Ще скоріше має намір досягти цього показника Данія. Серйозно взявся за розв’язання проблеми Китай.

Україна також давно займається освоєнням вітроенергетики. У 1997 році навіть з’явилась Комплексна програма будівництва вітрових електростанцій, яка передбачила на це кошти у вигляді цільової надбавки до тарифів у розмірі 0,75 відсотка. Але й досі ми тупцюємо на місці, понад мільярд державних грошей витрачено неефективно через кримінальні оборудки ділків, а побудовані вітростанції, обладнані малопотужними, морально застарілими агрегатами, виробляють мізерну кількість струму. Через що, природно, в Стратегії розвитку паливно-енергетичного комплексу вітроенергетиці на найближчі чверть віку відводиться усього 1-3 відсотки покриття енергетичних потреб країни.

І це лише одна галузь! А скільки їх усіх зі своїми проблемами і намаганнями, де допомога громадських організацій, в тому числі й екологічного спрямування, могла б бути вчаснішою і вагомішою. Вона сприяла б зняттю чималої кількості проблем, якби у міністерствах і відомствах, на регіональному рівні від них не відмахувались, як від надокучливих мух, вряди-годи приймаючи рішення для шухляди, які ніхто й не думає виконувати. Останім часом у центральних органах виконавчої влади, при облдержадміністраціях почали створюватись такі потрібні громадські ради. Але поки що в багатьох місцях це виглядає як данина моді, вимогам “згори”, без глибокого розуміння, навіщо вони потрібні і яка, крім головного болю, від них користь. Адже мало хто хоче добровільно ділитися владою. От і являють собою часто-густо такі ради зібрання кишенькових представників “громадськості”, за допомогою яких ухвалюються будь-які потрібні владі рішення. Нерідко вони виступають від імені усієї громади, насправді ж не є такими, не маючи на це права, від чого проблеми місцевості або соціально-економічної сфери життя не розв’язуються, а лише заганяються у глухий кут, поглиблюються і зрештою вибухають конфліктами.

Скажіть, чи прийшли б до стін Будинку уряду з барабанами представники екологічних організацій, якби їх попередньо вислухали за круглим столом у Мінпаливенерго, НАЕК “Енергоатом”, Держатомрегулювання та інших, причетних до справи інституціях? Та ще й врахували розумні пропозиції в планах роботи? Навряд чи. Скажімо, у Держатомрегулювання накопичено чималий позитивний досвід співпраці з громадськими організаціями. А в серпні цьогоріч там створено Громадську колегію, куди ввійшло багато представників громадських організацій та відомих діячів. На одному з перших засідань 23 вересня там серед інших розглядалось питання добудови Ташлицької ГАЕС. Доповідь зробив член колегії, голова Національного екологічного центру Сергій Таращук. Йшлося про необхідність збереження регіонального ландшафтного парку “Гранітно-степове Побужжя”, і зокрема урочища “Гард”. Вислухали, погодились, прийняли відповідне рішення. А в середині жовтня активісти того ж центру вийшли з гаслами вже до Кабміну, бо будівельники чхати хотіли на рішення якихось там колегій і почали виймати грунт на території урочища. То яка ціна тоді волевиявленню громадськості?

Адміністративна реформа передбачає передачу багатьох владних функцій громадам, у тому числі і громадським організаціям. І їхні рішення повинні набувати сили закону, а влада має обов’язково враховувати думку громадськості з важливих для усієї спільноти питань, доходити консенсусу, скажімо, з питань забудови міст, збереження природного довкілля тощо. Це зніме напругу в суспільстві, зробить владні рішення більш виваженими і прозорими, а відтак сприятиме боротьбі з корупцією та іншими зловживаннями. Це й стане конкретним кроком у розбудові справді незалежної, демократичної держави, того, що ми називаємо громадянським суспільством.

Георгій Долженко, “Урядовий кур’єр”