Повіяв вітер степовий…

Присвячується пам’яті видатного природоохоронця С.Таращука.
Більшість тих, хто оспівує славну українську історію, оспівує і степ. Серед степу виникла перша українська держава – Запорізька Січ; тоді його називали Диким Полем. До степу тікали, шукаючи волі, українці. Сучасні козаки і в наш час щиро зичать одне одному «вітру і степу». Про нього здавна складали народні пісні. Серед нього, врешті заповідав поховати себе Тарас Шевченко: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій», писав Шевченко, ототожнюючи Україну зі степом.

Якщо зазирнути у довідники з географії, можна прочитати, що 40% України займає степова зона. Степи обов’язково згадуються у книжках з історії та краєзнавства. Проте, це зовсім не означає, що приїхавши до України, майже на половині її території ви знайдете степ. В наш час південь України майже цілковито зайнятий ріллям, і до обрію котяться не ковилові хвилі, а нескінченні поля. Спробуємо стисло відтворити деякі сторінки історії цих земель.

6 000 років тому в українських степах з’явились трипільці, за ними прийшли скіфи, сармати, кіммерійці. На просторах півдня сучасної України швидко розгорнулась арена становлення степових кочових народів. Тоді орні землі становили мізерну частку, оскільки кочові племена не займались землеробством, і степ лишався таким, яким, власне, увійшов до фольклору. Потужна колонізація степів розпочалась лише у 1780 році, коли Росія розгромила Запорізьку Січ і завоювала Кримське ханство. Розпочалось заселення українського півдня і степові чорноземи почали орати. Саме безцінні чорноземи стали причиною освоєння цілини. Згодом з’явились і багатомільйонні отари худоби. Через інтенсивне втручання людини вимерли сайгаки і дикі коні – тарпани, зникли тури, з яких в минулому була виведена свійська корова.

Більшість залишків степу в наш час залишились лише у вигляді балок між полями, крутих берегів річок – там, де в минулому було важко орати. Таких територій в Україні лишилось біля 4% від її загальної площі.

Головне, без чого не уявити степ – ковила, або тирса. Саме по цій рослині, впізнають степ. Це вона хвилями котиться по цілині, коли дме степовий вітер, її довгі пірчасті пагони називають «шовковою косою», з нею пов’язують забобони та повір’я. Найбільше різноманіття рослин, які зростають у степах, можна зустріти лише навесні, коли все навкруги вкривається десятками видів квітів, які зростають лише тут. А щойно весняні рослини відцвітають, степи вкриваються ковилою, яка творить їх обличчя аж до самої осені. Саме через ковилу в минулому степи зумисне нищили. Її живописні насінини, так схожі на дівоче волосся, впивались у шкіру овець, травмували їх і псували вовну, ставлячи під загрозу продуктивність скотарства. Тому, свого часу, ковилу часто палили. Тепер же всі 22 види українських ковил охороняються Червоною книгою України. Проте нерідко степи горять і в наш час.

В степах досі мешкають орли, без яких не уявиш неба понад степом. Всі вони також занесені до Червоної книги. Найрідкісніший з них – орел-курганник. Цей птах прославився тим, що нерідко сідає на історичних курганах і оглядає з них свої володіння. А в українських степах досі збереглось багато курганів, які лишали по собі стародавні народи. Ще у 18 столітті на курганах і узвишшях стояли тисячі половецьких кам’яних баб. Ці мовчазні свідки багатої історії тепер знаходяться під пильним оком істориків і охороняються державою.

Цілинного рівнинного степу в наш час майже нема, і все те, що вдалось вберегти, тепер охороняється в заповідниках – «Українському Степовому», «Луганському», «Єланецький степ», регіональних ландшафтних парках «Кінбурнська коса», «Гранитно-Степове Побужжя» та біосферному резерваті «Асканія Нова». В цих куточках тепер зберігається все розмаїття степових рослин та тварин, що населяли колись безкраї степові простори. Природоохоронне законодавство України забороняє туристичну діяльність в заповідних – їх створюють лише для охорони дикої природи. А для того, щоб туристи могли побачити на власні очі мальовничі природні куточки – створюють регіональні ландшафтні парки та національні природні парки.

Про деякі найцікавіші степові закапелки сучасної України ми розповімо далі.

«Асканія Нова».

«Асканія Нова» – найдавніша і найвідоміша в Україні природоохоронна територія. Говорячи про заповідні об’єкти України на міжнародному рівні, однією з перших називають саме її. Зараз «Асканія Нова» має статус біосферного заповідника і входить до всесвітньої мережі біосферних резерватів. Історія створення цього непересічного заповідника бере початок ще в першій половині 19 століття – тоді, коли українські степи лише починали нищити. В той час на українському Причорномор’ї розміщались великі панські господарства. Серед них був і маєток німецьких поміщиків Фальц-Фейнів, якому належало 300 000 гектарів землі. Молодий наслідник помістя Фрідріх Фальц-Фейн, що змалку відчайдушно захоплювався дикою природою, у 1884 році створює на своїх землях зоологічний парк та ботанічний сад. А у 1889 році 500 десятин своїх земель Фрідріх оголошує «захищеними назавжди». Так було започатковано охорону природи в Україні. Тепер територія, збережена Фрідріхом Фальц-Фейном, і складає біосферний резерват «Асканія Нова», який нині займає площу 33 000 гектарів.

«Єланецький степ».

Трохи північніше від Миколаєва знаходиться перший і поки єдиний на території правобережної України степовий заповідник – «Єланецький степ». Тут охороняється найбільша цілинна ділянка степу північно-західного Причорномор’я. Цю територію вдалось вберегти від невпинного освоєння завдяки виходам вапняку та граніту, що завадили розорюванню цілини. Тут, на гранітних та вапнякових виходах, збереглась унікальна флора, характерна лише для такого специфічного ландшафту.

Історія створення заповідника бере початок ще у 1980. Тоді, під жорсткою критикою радянської влади, з ініціативи В. Садовського, 300 гектарів земель тутешнього радгоспу вивели зі складу пасовищ для того, щоб зберегти для нащадків. Заповідник же створили у лише 1996 році, вже у незалежній Україні, завершивши започатковану радянськими попередниками добру справу.

«Кінбурнська коса».

«Кінбурнська коса» – найбільша в Україні коса, що виводить степи з суходолу в акваторію Чорного моря. Кінбурнська коса утворилась в місці, де Дніпро вливає свої води до моря. Зараз тут створено регіональний ландшафтний парк. Майже вся її територія зберігається в природному стані. Тут охороняється 465 видів рослин і 4710 видів тварин. На косі немає облаштованих доріг, і туризм тут поширений переважно пішохідний. Ландшафт Кінбурна – це причорноморський степ і, разом з тим, він насичений десятками дрібних озер. Завдяки такому потужному зволоженню, на Кінбурнській косі розташувалось найбільше в Європі поле орхідей. В Україні їх називають «зозулинцями», оскільки їх плямисті квіти і листя нагадує пір’я зозулі.

Якщо спитати природоохоронців «Що особливого в Кінбурнській косі?», вам імовірно скажуть «Нічого. Це звичайний степ приморський степ… просто більше такого не лишилось ніде».

«Гранітно-Степове Побужжя».

Найцікавішим куточком українських степів для туристів, без сумніву, є регіональний ландшафтний парк «Гранітно-Степове Побужжя». Кажуть, що це «гірська країна серед степу», що розтяглась вздовж річки Південний Буг на Миколаївщині. Протягом 40 кілометрів Південний Буг утворює мальовничий каньйон зі скелями, гротами, порожистим руслом та водоспадами.

Тут зростає понад 900 видів рослин, 30 з яких занесені до Червоної Книги України. Зустрічаються в бузькому каньйоні і зникаючі тварини. Для багатьох з них цей куточок природи став останнім притулком після того, як більшість степів Миколаївщини були освоєні. Тепер «Гранитно-Степове Побужжя» — останнє в країні місце, де досі можна зустріти ескулапову змію – ту саму, що вже не одне століття прикрашає емблему європейських аптек.

«Гранітно-Степове Побужжя» — земля унікальної природи та історичних святинь українського народу. Територія регіонального ландшафтного парку в минулому відігравала дуже вагому роль для останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорізького Низового. Тут, в каньйоні Південного Бугу, розташовувалась столиця найбільшої адміністративної одиниці Запорізької Січі — Буго-Гардової Паланки. Вона була розміщена на острові Гард, який тепер є пам’яткою історії загальнодержавного значення. Гард часто згадується в документах ХVІ-ХVІІІ ст. З донесення кошового Олексія Білецького від 4 серпня 1760 р., відомо, що сюди, в Гард, кожного року в літній час із Січі відправлявся полковник із особливою командою для охорони кордону та підтримування порядку між рибалками і козаками, які повинні були знаходитися тут протягом літа до осені. Влітку тут завжди утримувалася команда до 500 чоловік, які жили в 50 куренях, 2 хатах та 10 землянках. Сама річка Південний Буг вважалась найкращим місцем для рибної ловлі у Запорожжі. Загалом же, Гранитно-Степове Побужжя є чи не найцікавішим археологічним регіоном України. В гранітному каньйоні лишили історичні сліди різні народи та різні епохи світової історії: кіммерійці, трипільці, готи, римляни, і врешті — українські козаки. Всього тут розміщуються 21 пам’ятка історії та археології.

Назву цьому мальовничому краю дав Сергій Таращук, один з найвидатніших українських природоохоронців, який присвятив його охороні значну частину свого життя.

Парк створили лише в 1994 році, і відтоді він приваблює аматорів скелелазіння та водного туризму з усієї країни. Для українських водних туристів «Гранітно-Степове Побужжя» є своєрідною Меккою, адже тут розташована одна з кращих у Європі трас для водного слалому.

Після створення каскадів водосховищ на більшості рівнинних річок України, лише на Південному Бузі збереглись характерні для степових краєвидів річкові пороги. І збереглись вони саме тут – в «Гранитно-Степовому Побужжі». Тому приїхавши сюди, можна відчути атмосферу славного Запоріжжя, послухати рев порогів. Можливо саме це місце надихнуло молодих українських фолк-музикантів «Тінь Сонця» на слова «Вітер жене хвилі ковилові… немає більше місця в світі козакові».

Боротьба за збереження українських степів має довгу і сувору історію. Створення кожного з степових заповідників і національних парків коштувало відчайдушних зусиль багатьом українцям. Триває ця боротьба і зараз. Найближчими роками українські природоохоронці розраховують створити декілька національних природних парків, що нададуть охоронний статус всім залишкам степів, які поки його не мають. Першим з них може стати регіональний ландшафтний парк «Муравський шлях» у Запорізькій області, територією якого колись проходив стародавній торгівельний шлях від півдня Таврії до сучасної Росії.

Уважне дослідження науковців показало, що найбільші фрагменти рівнинного степу, які досі не мають заповідного статусу, збереглися на території військових полігонів. Так, на місці військових полігонів незабаром можуть бути створені національні природні парки «Тарханкутський» та «Караларський» (Крим), Тарутинський (Одещина) та Широколанський (Миколаївщина).

На українські степи досі чекає багато загроз. Але з кожним днем додається все більше впевненості, що ми навчимось по-справжньому цінувати те, що вдалось зберегти до наших днів. І наступні покоління українців, а також іноземні туристи ще зможуть побачити той неповторний ландшафт, в якому колись виникла і розвинулась Україна. І завжди лишатиметься про що співати «Повіяв вітер степовий…»

Вперше опубліковано в у англомовній редакції у Welcome to Ukraine №2(44) від травня 2008 р.

Василюк Олексій

Стаття мовою оригіналу подається нижче

Dedicated to the memory of Serhiy Tarashchuk,
a great Ukrainian conservationist and nature enthusiast.

“The Wind Blows across the“The Wind Blows across the Steppe…”

Most who write about glory and heroic deeds in Ukrainian history devote a wide swathe of space, appropriately, to the steppe. It was in the steppe that a community of free Cossacks, known collectively as the Zaporizhian Sich, played a significant role in the history of Ukraine.

In earlier times the steppe was referred to as Dyke Pole, which means wild field or wilderness, and it was into the steppe wilderness that the freedom-seeking Cossacks fled. Even today, five centuries after the Cossacks first entered the steppe, their descendants still bid each other “vitru i stepu” — wind and steppe — when they part company.

The steppe features in many Ukrainian folk songs. It was in the steppe that Ukraine’s great 19th century poet and prophet, Taras Shevchenko, wanted to be buried: “When I die, bury me on a mound, amid the wide steppe, in my beloved Ukraine,” he wrote in his poetic “Testament.”

To see what the testament of the steppe may hold today, Oleksiy Vasylyuk takes a broad view and long look at the seemingly infinite feather-grassed plains of Ukraine’s past… and present.

Around 40 percent of Ukraine’s territory is steppe, although for the most part, it can no longer be called wilderness. Rather than boundless vistas of wild flowers and grasses, a considerable part of the steppe today is cultivated grain fields that stretch to the horizon on the Ukrainian plains.

Six thousand or so years ago, the Ukrainian steppes were inhabited by the people of the Trypillya culture. Later came the nomadic and highly mobile horse-wielding Cimmerians, Scythians and Sarmatians. Some of these settled down and began to cultivate the land, much as their more sedentary neighbors, who shared adjoining territories. Most of the steppe, however, remained wild, overgrown with feather grass. It is this “wild steppe” that features in Ukrainian folk songs and ballads. It was only at the end of the 18th century, after Empress Catherine II ordered the disbandment of the Zaporizhian Sich, and Russia wrested Crimea from the Ottoman Turks, incorporating the peninsula into its empire, that a great influx of colonizers began filling the steppes.

Cattle were bred and large herds began to roam the plains. Many wild animals that inhabited the area — wild horses, saiga antelope, and aurochs among them — died out due to hunting and the loss of pasture.

Today, hints of the wild steppe in Ukraine can be gleaned from the banks of rivers, where the land was not suitable for cultivation, and in stretches between grain fields and vegetable and fruit gardens. According to estimates, only about 4 percent of the Ukrainian steppe has been left in its untouched and pristine condition.

Earlier, the Ukrainian steppe was mostly overgrown with kovylor tyrsa— needled or speared feather grass in its many varieties. Kovyl itself was synonymous with the steppe. Because of its clusters of small featherlike spikes, kovyl was often called shovkova kosa, or silk braid, and there were many superstitions and popular beliefs connected with it.

In the spring, plants other than kovylcould be spotted in the Ukrainian steppe, which would sprinkle with the colors of wild flowers, of which many species could only be found in the steppe. With the flowering season over, the steppe would once again acquire the swaying melancholy and monotony of the preponderant kovyl. As land cultivation and herding increased, kovylbecame a nuisance, getting entangled, for example, in the wool of grazing sheep, adversely affecting the quality of their fleece. Despite its modest beauty and association with girls’ hair, kovylwas weeded out, mostly by burning.

Today, the 20 or so remaining species of kovylhave been entered into the Chervona Knyha(‘Red Book’), or the book of endangered species of Ukraine. Another feature of the steppe was the eagle. The numbers of this majestic bird of prey have drastically reduced, and the eagle has also been entered into the ‘Red Book of Ukraine.’ A species of eagle known as the orel kurhannyk, or eagle of the burial mounds, has been especially hard hit and also entered into the ‘Red Book of Ukraine.’ This eagle must have acquired its name from circling and perching on the raised burial sites, which stand as silent testaments to the time when Scythians ruled the windswept plains.

There used to be many such burial mounds across the steppes, some of which have survived to this day. Archeological excavations have yielded a rich harvest of artifacts that throw light on the life of the ancient peoples who inhabited the steppes hundreds and thousands of years ago.

Up until the 18th century, there also used to stand thousands of stone idols (polovetski baby) erected at the mounds by nomadic peoples. Now, only a few of these idols remain at their original sites; most of the others were destroyed, while a few have been moved to museums.

Whatever little has been preserved of the primeval wild steppe can be found in the nature reserves Ukrayinsky Stepovy, Luhansky, Yelanetsky Steppe, Kinburnska Kosa, Hranitno-Stepove Pobuzhzhya, Askaniya Nova, and others. These reservations, where efforts have been made to create conditions for the survival of hundreds of steppe plant and animal species, can be found in various parts of Ukraine.?

Tourism to these reserves, which are under state protection, is limited or forbidden altogether. To allow tourists to see at least some of the original steppe, regional and national “landscape parks” have been created within the reserves.

Askaniya Nova

Askaniya Nova (aka Ascania Nova) is the oldest nature reserve in Ukraine. It is probably the only one that is known beyond Ukraine’s borders. Today, Askaniya Nova has the international status of “biosphere reserve.”

As a steppe reserve, Askaniya Nova dates from the second half of the 19th century when the Ukrainian steppe began facing the threat of gradual disappearance. One of the largest estates in southern Ukraine at that time, close to the Black Sea and covering around 300,000

hectares, belonged to the German Falz-Fein family. The founder of what became the Askaniya Nova Biosphere Reserve, Baron Friedrich Eduardovitsch von Falz-Fein, was a great lover of nature, and created from his estate what might be called “a zoological garden without cages” together with a very large botanical garden. Today, the 33,000 hectares of land occupied by the Askaniya Nova reserve (11,000 hectares of core area, more than 6,000 hectares of buffer zones, and more than 15,000 hectares of transition areas) contain many of the plants, birds and animals that had once been native to the steppes.

Yelanetsky Steppe

Yelanetsky SteppeNaturalReserve is located north of the city of Mykolayiv and is the only such reserve west of the Dnipro River. The granite and limestone formations that dot the reserve’s territory must have prevented the cultivation of the land, allowing the preservation of the primordial steppe landscape. Many of the plants that grow on the reserve are unique and cannot be found elsewhere.

In 1980, Ukrainian conservationists managed to persuade reluctant local Soviet authorities to set aside 300 hectares of this territory for a nature reserve. The plot, which had been used as pastureland by the local collective farm until then, was thenceforth excluded from any further agricultural use. The actual reserve was created only in 1996.

Kinburnska Kosa

Stretching for 40 kilometers, Kinburnska Kosa (Kinburn Peninsula) Regional Landscape

Park is the longest spit in Ukraine that extends into the Black Sea. It is located at the Dnipro’s mouth, forming the southern shore of the Dnipro River estuary. Climatic conditions here share similarities to those of the steppe. Most of the regional landscape park’s territory has been preserved in its primeval state. The park is 18,000 hectares in area, including 12,000 hectares of land habitat and 6,000 hectares of aquatic habitat. Four hundred sixty-five species of plants and 4,710 species of animal life have been registered on the reserve, which is dotted by small lakes. Orchids thrive on the peninsula thanks to its warm and humid conditions.

In fact, Kinburnska Kosa boasts the biggest field of orchids in Europe. In that part of Ukraine, the orchid (and other similar plants) is called a zozulynets, probably as a result of some whimsical association with the zozulya,or cuckoo bird.

When conservationists and nature enthusiasts are asked, ‘What’s so special about Kinburnska Kosa,’ they answer, ‘Nothing special, just a stretch of steppe jutting out of the Black Sea coast — but there’s no other place like it in the world.’

Hranitno-Stepove Pobuzhzhya

Hranitno-Stepove Pobuzhzhya is a 40-kilometer-long regional landscape park along the Pivdenny Buh River in Mykolayiv Region. The park is complete with rock formations, caves and waterfalls and is probably the most attractive landscape park in Ukraine for tourists.

Of the 900 species of plants to be found in the park, 30 are on the list of endangered species. Some of the animals in the park have also been entered into the ‘Book of Endangered Species of Ukraine,’ with Hranitno-Stepove Pobuzhzhya being their only home. One such rare species is the eskulapova zmiya, or the Aesculapian Snake (Elaphe longissima), which is said to be the snake coiled around the staff of Aesculapius — the universal symbol of healing, medicine and physicians.

In addition to being a nature preserve, Hranitno-Stepove Pobuzhzhya is also a historical landmark, since it is located in the valley of the Pivdenny Buh River, where the biggest administrative center of the Zaporizhian Sich was located, called the Buho-Hardova Palanka.

The Zaporizhian Sich had several branches throughout Ukraine, and the one in the Pivdenny Buh area was known as the Viysko Zaporizke Nyzove (Lower Zaporizhian Army). Some historians refer to it as “the last order of knights in Europe.” The center of this army was located on Hard Island. According to Zaporizhian Sich documents of the 16th-18th centuries, the Sich regularly sent a polkovnyk— a Cossack regiment commander, or colonel — with a unit of Cossacks to be stationed on the island during the summer to maintain order, peace between the local fishermen and Cossacks, and to act as border guards. The Cossack unit usually stayed until the fall. A report submitted in 1760 by Oleksiy Biletsky, a koshovy(Cossack leader), to his superiors, says the Cossack unit that arrived on the island was made up of 500 Cossacks who lived in 50 kurens(tent-like structures), two houses and 10 dugouts. Incidentally, the Pivdenny Buh was a favorite place for fishing.

But in addition to the Ukrainian Cossacks, archeological excavations in the area have produced a plethora of artifacts suggesting that various cultures and ethnic groups had been on the island way before the Cossacks, including the people of the Trypillian culture, Cimmerians, Romans, and Goths. Twenty-one historical and archeological landmarks have been placed under state protection in the Pivdenny Buh River valley.

Serhiy Tarashchuk, a great Ukrainian nature conservationist, is credited with giving the local landscape park its name. The park was established in 1994, and since then it has become a big tourist attraction particularly favored by mountain climbers and water sport enthusiasts. The park boasts one of the best water slalom courses in Europe.

After most of Ukraine’s major rivers were dammed and power stations built, only the Pivdenny Buh River has retained a number of rapids that provide a great scenic backdrop to the steppe landscape surrounding it. Most of these rapids are concentrated in the Hranitno-Stepove Pobuzhzhya landscape park. It is probably there, amid the rumble of the waterfalls and memories of the past, that a group of young Ukrainian folk singers, Tin Sontsya, were inspired to write one of their best songs, “The wind sends ripples across the feather grass field… There’s no place in the world for Cossacks to go…”

It has taken Ukrainian conservationists and nature enthusiasts a great deal of time and effort to get their nature reserves. The struggle isn’t over yet. Prices for land are skyrocketing and it is becoming ever more difficult to press the authorities into allotting land for nature reserves and national parks. The creation of several more reserves is planned in whatever is left of the Ukrainian steppe. Muravsky Shlyakh in Zaporizhzhya Region is one such reserve in the making. The trade routes from Tavria (the old name of Crimea) to Muscovy once passed through this region.

Paradoxically, the best preserved primordial steppe areas are on territories used by the military as firing ranges and for staging maneuvers. Some of these locations, suitable for future nature reserves, are known as Tarkhankutsky and Karalarsky in Crimea, Tarutynsky in Odesa Region and Shyrokolansky in Mykolayiv Region.

The obstacles to creating new reserves and the problems of maintaining the old ones are many. Nevertheless, I am confident that awareness of the need for such reserves will grow, along with the appreciation of nature’s beauty.

I’m certain that future generations of Ukrainians will be able to enjoy Ukraine’s primordial landscapes, at least in natural preserves. And I hope that folk songs about the steppe, such as “The Wind Blows across the Steppe,” will continue to be sung too.

Теги Ми в пресі Об'єкти ПЗФ Публікації