Лист НЕЦУ до Президента, Прем’єр – міністра, Голови Ради Національної безпеки і оборони про ситуацію в енергетичній галузі України і про загрозу для національної безпеки документу „Енергетична стратегія України до 2030 року”

Ми висловлюємо Вам глибоку повагу і звертаємося до Вас із надією, що Ви серйозно поставитеся до проблем енергетики, оскільки від неї залежить економіка і добробут народу України. Особливо гостро в останні роки постало питання енергетичної залежності України від іноземних постачальників.

Сьогодні уряди багатьох країн Світу намагаються зменшити залежність від іноземних постачальників енергоносіїв через зниження споживання енергії. Енергетична галузь України поки розвивається у іншому напрямі – мільярди бюджетних гривень вкладаються у нарощування дорогих енергопотужностей. У той самий час енергозбереження в Україні залишається лише декларацією.

Ефективне виробництво та економне використання енергії – шлях до енергетичної незалежності

Політика спрямована на зменшення використання енергії має стати пріоритетним напрямком в енергетиці України. Так зване, „управління попитом” стає головним завданням для розвинутих країн. Це витікає з десятиріч досвіду і усвідомлення, що економічний розвиток не обов’язково потребує збільшення споживання енергії. Така політика базується на економічних та адміністративних рішеннях, що створюють умови коли зменшення споживання стає економічно привабливим. Це, в першу чергу, відмова від практики державних субсидій традиційної енергетики та великих споживачів енергії.

Показник ефективності виробництва, тобто кількість палива, що витрачається на одиницю ВВП, України один з найгірших у Світі. Лише Республіка Конго має менш ефективну промисловість ніж Україна. У наших сусідів Росії і Білорусії промисловість майже вдвічі більш ефективніша [1].

Нажаль, в «Енергетичній стратегії України до 2030 року» закладено надмірний ріст споживанням енергії в країні, тому зараз значні бюджетні кошти вкладаються у нарощування енергетичних потужностей, а не ефективного використання енергії, що було б економічно вигідніше на рівні всієї економіки України. Згідно стратегії, за рівнем енергоефективності в 2030 році Україна ледь досягне показника сьогоднішньої Польщі.

В Європі питання економії і ефективного використання енергії розглядаються у прив’язці до питань генерування і постачання енергоресурсів. В нашій державі Міністерство палива і енергетики України взагалі не займається цими важливими питаннями, займаючись лише розбудовою нових потужностей.

Показовою є ситуація з енергозбереженням в житлово-комунальному господарстві (ЖКГ). На опалення і освітлення одного квадратного метра житлової, офісної або виробничої площі в Україні витрачається у 6-7 разів більше ніж у країнах ЄС [2] . Взагалі, ЖК сектор споживає третину всіх енергетичних ресурсів, які імпортує і виробляє Україна [3]. За самими скромними підрахунками в даному секторі є потенціал для економії до 50 відсотків енергії. Тобто якщо ми вкладемо гроші у енергозбереження у ЖКГ, то можемо зекономити до 15 відсотків всіх енергетичних ресурсів країни – це дасть змогу на чверть скоротити імпорт газу, або не будувати 20 нових реакторів!

Проблема споживання енергоносіїв транспортом в Україні з кожним роком стає більш гострішою. Проте концепція розвитку транспортного сектору ставить за мету максимальне збільшення перевезень не вдаючись до кроків, що мають збільшити енергетичну ефективність. Звичайно, держава має забезпечити умови для безперешкодного пересування людей, товарів та послуг. Але завданням держави є також створення умов, щоб це відбувалося з максимальною користю для суспільства. Це, зокрема, підтримка громадського транспорту на противагу приватним авто, підтримка залізничного та водного вантажного транспорту на противагу автодорожньому.

Методи управління у сучасній енергетиці

В ринкових відносинах роль уряду стала іншою, проте заходи впливу на економіку в Україні залишилися з часів Радянського Союзу. Для вирішення завдань уряд пропонує Верховній Раді реалізацію «державних програм», що фінансуються с державного бюджету.

У ринковій економіці важелі впливу мають бути, в першу чергу, економічні (такі як додаткові податки або пільги в оподаткуванні, пільгові кредити) та адміністративні (такі як обмеження на викиди). Давно прийшов час відмовлятись від практики значних субсидій за рахунок державного бюджету.

Показовим є реакція бізнесу на підвищення ціни на природний газ останніх років. Приватні кампанії нарешті інвестували в переобладнання промислових потужностей зменшивши споживання. Те, чого неспромоглися досягти всі програми енергозбереження, стало можливим без будь-яких додаткових витрат з державного бюджету.

Перегляду потребує система виробництва енергії. Спроба переходу до енергетичного ринку зупинилася на створенні семи великих державних енергогенеруючих компаній без будь-якої конкуренції та підвищення ефективності виробництва. Ми маємо систему, яка найкраще працювала у плановій економіці, де простіше було керувати кількома великими підприємствами, ніж багатьма малими. Сьогоднішній рівень автоматизації дозволяє керувати енергетичними системами більш динамічно, зі значно більшою кількістю менших потужностей.

Виробництво електрики наближене до споживачів дозволяє зменшити втрати енергії при транспортуванні. Такими джерелами енергії частіше виступатимуть відновлювальні технології, що зменшуватимуть використання імпортованих енергоносіїв. Проте головною перешкодою на їх впровадженні стають адміністративні перепони, зокрема, надзвичайна складність у реєстрації енергогенеруючої компанії, та доступ до загальної мережі задля постачання до неї електроенергії.

Реальна вартість енергії для споживачів

На сьогодні тарифи на електроенергію від атомних станцій і вугілля значно нижчі їх собівартості. Держава щороку витрачає мільярди на їх дотацію. У минулому році вугільна промисловість отримала майже 6 млрд. грн. дотацій. Причому ситуація така, що у приватній власності знаходяться лише 7% шахт, котрі дають 40% усього вугілля.

Скільки мільярдів щороку витрачається на атомну енергію важко навіть порахувати. Одна лише програма сталого розвитку регіону видобування та первинної переробки уранової сировини – де за «екологічним» формулюванням криється часткове вирішення деяких надзвичайних проблем створених атомною енергетикою – оцінена в більш ніж у 3 мільярди бюджетних гривень [4].

Впровадження альтернативних джерел енергії

Застаріле уявлення про сучасні технології виробництва енергії та альтернативні джерела на державному рівні гальмує їх впровадження. В уявленні багатьох українських урядовців відновлювальна енергетика – це дужа далека перспектива. Проте реальність така, що саме альтернативні джерела є найбільш швидко зростаючими секторами енергетики у світі. Ринок сонячної енергетики зростає на 30% щорічно вже кілька років поспіль. За попередніми розрахунками у 2007 році у Світі встановлено майже 20 ГВт вітрової енергії у порівнянні з менш ніж 2 ГВт атомної.

Альтернативні джерела енергії є пріоритетом у багатьох країнах, як розвинутих так і тих, що швидко розвиваються. Саме виходячи з необхідності енергетичної безпеки у Європейському Союзі прийняте рішення про те що у 2020 році відновлювальною має бути щонайменше 20% енергії. У Китаї до 2020 році планується підняти внесок відновлювальної енергії до 15%. В Україні планується лише 6% до 2030 року.

Україна має свої технології, своїх виробників і інтеграторів сучасних енергетичних систем, але у нас розвиток альтернативних джерел наштовхується на адміністративні перепони і на монополію постачальників традиційних джерел енергії. Таким чином виробники устаткування для виробництва сучасних видів енергії працюють виключно на експорт.

Українська влада має вирішити два завдання. З одного боку створити адміністративні умови для розвитку нових енергетичних компаній і створення конкуренції на енергетичному ринку, та дати можливість окремим користувачам надавати енергію до загальної мережі (а не тільки брати з неї). З іншого, зважаючи на суспільну користь, необхідно підтримати те виробництво енергії з альтернативних джерел, яке зараз є дорожчим за традиційні джерела, але мають великий потенціал у найближчому майбутньому. І така підтримка мусить йти не з державного бюджету, а за допомогою створення умов для приходу приватних інвестицій.

Ефективним засобом підтримки альтернативних джерел енергії показали себе „компенсуючі тарифи” („feed-in tariffs”). Завдяки їм виробникам відновлювальної енергії гарантують певну ціну проданої енергії, що може бути вищою за ринкову. Різниця фінансується за рахунок надбавки у розмірі кількох відсотків до вартості енергії від традиційних джерел.

В Україні досі немає єдиного органа, який би займався та ніс відповідальність за розвиток відновлювальних і альтернативних джерел енергії. Міністерство палива і енергетики України також не докладає жодних реальних зусиль в розвитку цього напрямку, хоча розвиток перспективної енергетики – це його безпосередня задача.

Атомна енергетика – енергетична залежність

Атомна енергетика є однією з найбільших загроз в Україні. Основною проблемою є величезні фінансові ресурси, які витрачаються на її підтримку та розвиток. НАЕК „Енергоатом” багато років працює без прибутків і будь-які прямі та непрямі субсидії йому не допомагають. Показовою є ситуація на Чорнобильскій АЕС, яка була на балансі «Енергоатома» допоки продавала електроенергію, проте зараз всі наслідки Чорнобильської катастрофи покладені на Міністерство надзвичайних ситуацій. Так само на бюджет перекладаються витратити мільярдів гривень на знешкодження відходів видобутку уранової руди [5]. З кожним роком збитки від атомної енергетики лише зростають. Від атомників постійно чути заяви, що Україна може заробити на продажі електроенергії за кордон, але реальність є такою, що мало кому потрібна наша енергія. Наприклад, за минулий рік експорт електроенергії з України скоротився більше ніж на 30% [6]. Усі сусідні країни за виключенням Молдови та Білорусі самі є експортерами електроенергії .

Україні для користування ядерними реакторами не вистачає не тільки фінансових, але і природних ресурсів. Зокрема це стосується води на обслуговування вже існуючих реакторів . Регіони біля атомних електростанцій (АЕС) постійно зазнають проблем з використанням водних ресурсів.

Також хибним є уявлення, що атомна енергетика – це шлях до енергетичної незалежності. Україна не матиме свій замкнутий цикл виробництва ядерного палива через політичні (розповсюдження ядерної зброї) та економічні (надзвичайно великі капіталовкладення, які ніколи не повернуться) чинники. Наявність, у кращому разі, двох постачальників ядерного палива, не може гарантувати безперебійного постачання, особливо беручи увагу необхідність домовлятися з транзитерами при постачанні палива від неросійського постачальника (Westinghouse у Швеції чи будь-де). До того ж нещодавня відмова Словацької енергетичної компанії від палива Westinghouse може привести до відмови останнього від виробництва палива для реакторів типу ВВЕР взагалі.

Варто нагадати, що атомна енергія не гріє домівки українців та не рухає їх авто. АЕС виробляють лише 6% від загального споживання енергії в Україні, а взагалі електрична енергія складає не більше 12% енергобалансу держави. Безперечно, що Україна не зможе побудувати 20 нових реакторів до 2030 року, як прогнозує енергетична стратегія. Тому не варто марно втрачати час та гроші фінансуючи ефемерні плани і виштовхуючи на узбіччя більш ефективні та реалістичні рішення – енергоефективність та альтернативні джерела енергії.


Що потрібно робити?

«Енергетичної стратегія України до 2030 року» має бути переглянута. Існуюча стратегія лише створює оманливий комфорт і відкладає необхідність різких кроків на реформування енергетичного сектору ставлячи під загрозу енергетичну незалежність країни. Кабінет Міністрів України має ініціювати перегляд енергетичної стратегії.

З надією на співпрацю,
Ігор Сіренко, Голова Національного Екологічного Центру України.


1. International Energy Agency “Key World Energy Statistics 2007”2. За даними Національного Інституту Стратегічних досліджень.

3. По матеріалам Міністерства палива та енергетики України.

4. Кабінет Міністрів України, Постанова № 1691 від 16.12.2004 „Про затвердження Державної програми забезпечення сталого розвитку регіону видобування та первинної переробки уранової сировини на 2006-2030 роки”.

5. Кабінет Міністрів України, Постанова № 1846 вiд 26.11.2003 „Про затвердження Державної програми приведення небезпечних об’єктів виробничого об’єднання “Придніпровський хімічний завод” в екологічно безпечний стан і забезпечення захисту населення від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання”.

6. Міністерство палива і енергетики України „Інформаційна довідка про основні показники розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу України за червень та 6 місяців 2008 року” від 17 липня 2008.

7. В. П. Мельничук, „Про водні ресурси та гідроенергетику в зв’язку з планами впровадження енергетичної стратегії України до 2030 року”, доповідь на громадських слухань проведених Комітетом Верховної Ради України з питань паливо- енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки за пропозицією громадських рад при Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України та при Міністерстві палива та енергетики України на тему: “Екологічна безпека в аспекті перспективного розвитку енергетики України”, м.Київ, вул. Банкова 6-8, 15 травня 2008 року